Два роки після СРСР навчальний заклад в Ужгороді готував... різників! 

Цілком «мирні» і навіть творчі хлопці «різниками» стали, навчаючись за спеціальністю «резчик про дереву» – так їх «українізували». Та й це ще не все – фах отримували «Різник по дереву і бересту». Але як вони були не м’ясниками, так і берест означав не кору, а породу дерева, тобто фактично це звучало як «різник по дереву і дереву». Тільки згодом почали застосовувати відповідник – різьбяр.

 За такою нині вже рідкісною спеціальністю готували в закладі, який давав професійну освіту ще з 1920 року, коли Закарпаття було у складі Чехословаччини. Тоді в Ужгороді відкрили Державну фахову деревообробну школу – на той час такий навчальний заклад для учнів-ремісників у нашому краї був першим. 

Освітня установа пережила не одну державу. Нинішні ужгородці найбільше пам’ятають її як училище №6, п’ять років це був ліцей сфери послуг, а з 2008-го – Ужгородське вище комерційне училище Київського національного торговельно-економічного університету.

Упродовж мало не століття там готували чудових спеціалістів із обробки дерева, проте нині традиції цього ремесла і навіть цілі династії відходять у минуле.

Про історію навчання деревообробці у нашій області «Унґвару» розповіввикладач, який ще з 1959 року навчає майбутніх закарпатських майстрів, Віктор Кучер.

Професія «випала» навіть із нормативних документів

– Нині у переліку спеціальностей такої професії, як червонодеревники, немає взагалі – вона зникла у 60-70 роках, – каже пан Віктор. – Столяр-червонодеревник умів зробити меблі із цілого зрізаного дерева своїми руками від початку до кінця. У меблевому виробництві це – найвища кваліфікація. 

Червонодеревники на Закарпатті зникли, коли з’явилася деревно-стружкова плита. Це був кінець 70-х. Із того часу професія ще якось трохи «пожевріла» – у 80-х і практично до Незалежності. Потім знайти пресовані матеріали з натуральної деревини стало важко. Нашому училищу довелося відмовитися від цих спеціальностей.

Попит на такі професії падав поступово. Останні 20 років дітей було мало. Не лише на робітничі спеціальності – взагалі мало було випускників шкіл.

Скоротили одну групу, другу, третю. Залишилася практично одна група столярів, яка завершує навчання, і я не знаю, чи буде новий набір. Найбільша проблема – вони не можуть знайти роботу за професією.

Дерева на Закарпатті багато, а творча робота не цінується. Заможні люди такого не купують, бо не розуміють, а хто розуміє – не має грошей. Раніше на підприємствах були бригади і навіть цехи різьбярів для оформлення меблів, були кооперативи, художній фонд – це все розпалося, і вже три роки набору різьбярів не проводимо.

Майстри по дереву їдуть за кордон у пошуках «хазяїна»

– Самому на себе працювати невигідно, бо нема збуту, – продовжує Віктор Кучер. – Щоб за кордон продавати – потрібно безліч дозволів, бюрократична тяганина. Легше виїхати, знайти якогось «хазяїна» і там працювати. Деякі мої учні так і зробили. 

Один поїхав в Італію, інший у Німеччині займається реставрацією старовинних меблів. Бували й випадки, що їхали плитку класти, прихопили з собою інструмент, у вільний час стали дерево обробляти – роботодавці дивувалися, не вірили, що з такими навичками можна працювати різноробочим, і допомагали хлопцям краще прилаштуватися.

В Україні різьбяр може заробити хіба що на оформленні храмів, але скільки там тої церкви – 2-3 людини зроблять усе оформлення. І якщо різьбярі хоч якось виживають, то червонодеревників в Україні практично нема. Лише в Житомирі є фабрика з виготовлення меблів, де працюють і різьбярі, і червонодеревники, але вони виготовляють замовлення для Кабміну, Адміністрації Президента, Верховної Ради… Туди ідуть меблі з натуральної деревини, які простоять десятки років.

Простому українцеві натуральне дерево поки що не по кишені. За кордоном потрохи починають до цього повертатися: замість пластмасових вікон уже віддають перевагу дереву. Там зараз потрібна дешева сировина, щоб виготовляти меблі. Тому навіть на Закарпатті ліс рубають, деревину розпилюють на заготовки і шлють в Італію, Францію, Німеччину.

Теорія з’їла практику

– Нині ведеться мова, щоб після 9 класів не приймати учнів в училища – лише після здобуття середньої освіти. (Наразі йдуть перемовини, щоб забрати зі шкіл профільне навчання, а з училищ – середню освіту, проте нормативної бази ще немає. Міністерство освіти і науки України ніяких наказів та інструкцій поки що не розробляло – Авт.) 

Раніше столярів готували 4 роки, – пояснює пан Кучер, – зараз програму змінили і весь матеріал помістили у трирічку. Проте й далі постійно ведуться дискусії про подальше скорочення. Коли навчання тривало 4 роки, на практику відводилося багато часу. Зараз більше 60 % іде на теоретичне навчання.

Який може бути спеціаліст, якщо на першому курсі та половині другого практична робота займає лише один день у тиждень? До зміни програми виробництво було через день, і це була дійсно хороша підготовка.

Порівняти підготовку столярів у 70-80 роках і теперішніх – це небо і земля. Колишні випускники одразу йшли на виробництво і з першого дня працювали на рівні робочих, а то й краще, через молодечу завзятість.

Ті ж таки різьбярі за 4 роки освоювали і створення повноцінної скульптури, а за три роки навчитися вирізати щось більше за рельєфи неможливо. Зараз у музеї училища зберігаються залишки тих «золотих часів». На перший погляд їх від глиняних скульптур і не відрізнити – настільки майстерно зроблені.

На Закарпатті були цілі династії народних умільців і спеціалістів, а тепер нема – старші відійшли, а молоді це не треба, нинішня юнь хоче гроші мати легше і швидше. Є, звісно, рідкісні випадки: прийшов до нас в училище випускник із проханням показати йому різьбу. Керівництво нашого навчального закладу поставилося з розумінням. Тепер хлопчик приходить на кожне заняття, його мати каже, що і вдома ночами сидить. Завзятість і старання одразу видно по роботах. Якби таких було хоч 30 % від загальної кількості студентів – давні закарпатські традиції можна було б відновити.

База є, були б охочі вчитися

Директор Ужгородського вищого комерційного училища КНТЕУ Лідія Гондорчин, яка на керівній посаді – лише рік, вірить у відродження: «Дуже хотілося б відновити підготовку різьбярів. Оскільки це творча група, ми готові працювати заради навіть 7 чоловік. Сподіваємося, деякі наші випускники-столярі зголосяться навчатися.

В училищі всі можливості для цього є: майстерні, прекрасні викладачі, підручники. Раніше діти вчилися за угодами між навчальним закладом і підприємством, яке в майбутньому забирало спеціаліста на роботу. Нині бізнес працює непевно, вони не знають, чи потрібен буде такий майстер через 3 роки».

Маємо надію, що закарпатська слава деревообробного краю відновиться. На шафи та комоди українців повернуться ведмеді, грона винограду і гуцули з трембітами, а економну ДСП замінить шматок живого і пахучого дерева.

Тетяна Щоголєва, «Унґвар»